Посилено триває декларування проведення медичних реформ. Але насправді закономірно постають запитання

http://www.golos.com.ua/article/314566

7 березня 2019

Посилено триває декларування проведення медичних реформ. Але насправді закономірно постають запитання

1. Може, реформи стосуються методології лікування різних захворювань, тобто, можливо, винайшли нові методи лікування інфаркту, інсульту чи, можливо, онкозахворювань, чи, може, вони винайшли нові вакцини від найнебезпечніших інфекцій? На превеликий жаль, ні!

2. Чи, може, реформа охорони здоров’я забезпечила своєчасну доставку пацієнта до лікаря? Чи забезпечила оптимальну логістику в системі медичної допомоги? Можливо, завдяки реформі вдається вчасно доправити жінку з матковою кровотечею або позаматковою вагітністю, апоплексією яєчників, що потребує термінової хірургічної допомоги для негайної зупинки кровотечі та порятунку життя пацієнтки? Але для цього треба було встигнути заасфальтувати всі сільські дороги або купити вертольоти для кожної центральної районної лікарні щонайменше по 5—10 шт.! А насправді, всі дороги в сільській місцевості зруйновані, як після бомбування, причому прицільного. Карет швидкої допомоги не вистачає, бензину теж. З медичними кадрами — величезна проблема. У багатьох лікарнях бракує лікарів і медсестер.

3. Може, в Україні різко поліпшилася система підготовки медичних кадрів? Можливо, медичні університети та медучилища почали готувати більш кваліфікованих лікарів і медсестер? Але, на жаль, ситуація в системі медичної освіти не покращилася, а катастрофічно погіршилася. Це пов’язано, по-перше, з комерціалізацією медосвіти, тобто в інститут вступають і складають іспити за гроші. По-друге, у медуніверситетах практично не залишилося висококваліфікованих і досвідчених асистентів, доцентів і професорів (зарплати низькі, корупція розквітає). Скажемо прямо, досвідчених кадрових лікарів залишилося не більш як 30 %. Наступництво у системі медосвіти вже втрачено. Хто готуватиме нові кадри — важке й гнітюче питання.

4. Може, міністерство охорони здоров’я створило управління санітарної та протиепідеміологічної допомоги, яке проводить системну роботу з вакцинації громадян України, а також — системну роботу з дезінфекції численних осередків різних особливо небезпечних інфекцій? На жаль, цього теж немає! Можливо, в Україні змінилася система закупівель медпрепаратів, за якої закуповують високоякісні, ефективні та доступні за ціною медпрепарати, що розв’язують проблему забезпечення населення України доступними ліками і вакцинами? На жаль, цього немає! Можливо, ми створили систему закупівель медпрепаратів, яка поборола корупцію й розкрадання бюджетних коштів? На жаль, і тут треба зізнатися, що ми створили монстра, який в обхід українських контролюючих служб і правоохоронних органів здійснює закупівлі всіх препаратів на безальтернативній основі, за межами української держави. При цьому розкрадаються величезні гроші англійськими й американськими компаніями, що нібито поставляють в Україну більшу частину різних вакцин і медпрепаратів. Національна служба здоров’я України — це орган для централізованого і безконтрольного розкрадання бюджетних коштів.

5. Можновладці з охорони здоров’я обіцяли величезні зарплати лікарям, медсестрам і ін. медперсоналу. Результат жахливий — зарплати лікарів перебувають на рівні 3-4 тис. грн на місяць. У медсестер і санітарок ситуація ще гірша.

6. Заяви в. о. міністра У. Супрун про те, що гроші ходитимуть за пацієнтом, створили колосальну плутанину в системі адекватності розподілу коштів між різними лікувальними установами (приміром, пацієнт із села обрав собі сімейного доктора в центральній районній лікарні, а амбулаторне лікування проходитиме в іншій сільській амбулаторії, за місцем проживання). Хто і як розподілятиме ці мізерні (ходячі) гроші?

А тепер про головне: причина всіх бід у тому, що ніяку нову систему охорони здоров’я не створено. Розвалено лише існуючу, цілком адекватну систему охорони здоров’я.

Причин розвалу дві: 1) мізерне фінансування системи охорони здоров’я України: в 2019-му виділено 92 млрд грн, при тому, що мінімальна потреба має становити 6 % від ВВП країни, тобто вона повинна б бути як мінімум 230 млрд грн, але це вже в нинішній, розваленій Україні. Але якщо вести більш-менш адекватний розрахунок, то 6% треба рахувати не від 120 млрд дол. ВВП України, а від попереднього ВВП, який мала Україна в 2013 році, тобто на рівні 240 млрд дол. Таким чином, адекватною сумою для фінансування української охорони здоров’я повинна бути сума в розмірі щонайменше 440 млрд грн, а держава спромоглася виділити всього лише 92—95 млрд грн, з яких щонайменше 50—70 % розкрадаються! А тепер, дорогі українці, подумайте самі, чому з України виїхало вже понад 100 тис. лікарів і медичних сестер. Чому система охорони здоров’я не має належного фінансування? Чому ця система не забезпечує паритетний й фізично-, і медично-обґрунтований розподіл усіх бюджетних коштів між медзакладами країни від Києва до найвіддаленішої сільської амбулаторії?

7. Ліквідація системи швидкої й невідкладної медичної допомоги, яка проводиться нинішнім в. о. міністра У. Супрун, спричинила дуже тяжкі наслідки, що полягають у тому, що люди, хворі на різні інфекційні недуги, зокрема на особливо небезпечні інфекції, типу дифтерії, вірусного менінгіту, туберкульозу й ін., які поширюються повітряно-крапельним шляхом (при звичайному подиху хворого) уже заражають величезну кількість наших співгромадян, які сьогодні добираються до лікарні своїм ходом (в автобусі, метро, тролейбусі), а не доставляються в лікарню каретою швидкої допомоги. Таким же способом поширюються й важкі інфекційні захворювання, що передаються фекально-оральным шляхом (вірусний гепатит А, дизентерія, холера й ін.).
Треба зазначити, що у всіх інфекційних відділеннях великих лікарень усієї країни й м. Києва існує по 3—5 приймальних відділень, для того, щоб хворі з різними видами інфекцій не перетиналися один з одним, навіть в одному приміщенні. Такі запобіжні заходи були розроблені в нашій системі охорони здоров’я не випадково. Це давало змогу перешкоджати поширенню різних тяжких інфекційних захворювань як серед жителів міст і інших населених пунктів, так і серед хворих самих інфекційних відділень і інфекційних лікарень. У самих же інфекційних лікувальних установах пацієнти з різною патологією лікувалися також у спеціально відведених для різних інфекцій палатах, часто індивідуальних, з окремим входом з вулиці в кожну палату!

8. Згідно з умовами нинішньої «медреформи», сімейний лікар повинен обслуговувати не менш як 2 000 пацієнтів за рік. А тепер полічіть самі, адже робочий день лікаря — це 8 годин на день за 5-денного робочого тижня (40 годин на тиждень). На місяць — 160 годин. Помножити на 11 місяців (1 місяць відпустка лікаря) рівно 1 760 годин на рік. Тобто ми бачимо, що лікар навіть фізично не в змозі приділити кожному пацієнтові навіть 1 годину в рік. А для того щоб зробити первинний огляд хворого при знову виявленому захворюванні, або ж загостренні хронічної хвороби, лікарю необхідно мінімум 40 хв. У разі, якщо це захворювання не є якимось складним і рідкісним. Отже, видно, що сам процес лікування пацієнта у випадку навіть банальної вірусної інфекції, пацієнта необхідно оглянути принаймні 2—3 рази протягом двох тижнів хвороби. Тобто бачимо, що для лікування навіть банальної вірусної чи бактеріальної інфекції (грипу, рино-синцитіальної інфекції, ангіни) лікареві необхідно витратити на одного пацієнта не менш як 1,5-2 години. Для лікування більш тяжких захворювань, скажімо, ішемічна хвороба серця з порушеннями серцевого ритму або хронічний ентероколіт, або виразкова хвороба шлунка й дванадцятипалої кишки, пневмонія (вогнищева чи зливальна), або плевропневмонія з випадом у порожнину легені. Для лікування таких захворювань лікарю необхідно набагато більше часу, як правило, цей час обчислюватиметься не годинами, а днями й місяцями. Тож, ви розумієте, що навіть теоретично, а не те що реально сімейному лікареві не під силу обслуговування 2 000 пацієнтів. Це ще один факт, що свідчить про цілковиту непрофесійність і профанацію медреформаторів!

9. А тепер про так звану телемедицину та лікування по телефону: в існуючій системі лікарю, який би проводив лікування свого пацієнта по телефону, що зазвичай призводить до ускладнень у пацієнтів з різними захворюваннями або до їхнього смертельного результату, загрожувало б кримінальне покарання з позбавленням волі від 2 до 5 років і позбавлення права на заняття лікувальною роботою з вилученням диплома про вищу медосвіту. Телемедицина також не дає змоги об’єктивно оцінити стан хворого та призначити правильне лікування, якщо на іншому моніторі й відеокамері немає досвідченого й професійного лікаря, який може оцінити стан хворого не тільки візуально, а й провести хворому фізикальне обстеження (огляд, пальпація, перкусія, аускультація). Якщо біля хворого перебуває фельдшер або медсестра, вони не зможуть об’єктивно оцінити, чи є у досліджуваного хворого тонічне напруження м’язів передньої черевної стінки (гострий живіт), який свідчить про гостру хірургічну патологію в черевній порожнині. Це може привести до поставлення помилкового діагнозу й, відповідно, смерті хворого!

Я навів неповний перелік об’єктивних фактів і інформації, які буквально відразу свідчать про абсурдність самої ідеї лікування хворих по телефону або ж через екран монітора.

Усі перераховані вище проблеми є штучно індуковані. Нинішня медична реформа — не має нічого спільного з лікуванням наших громадян!

Анатолій ПЕШКО, академік Академії економічних наук України, перший Віце-президент Академії економічних наук України, доктор економічних наук, кандидат медичних наук.